ДВАНАДЦЯТЬ ТРАНСЦЕНДЕНТНИХ ВІРШІВ
Існування приховане від наших очей.
Але воно завжди тут, воно завжди навколо нас,
воно в нас, воно – ми самі.
Це як музика по той бік вулиці…
Що там по той бік вулиці?
Що приховується за ширмою наших очей?
Я вдивляюся і відчуваю присутність…
В складках світу приховане Трансцендентне!
Вірш I
Я розіллю свої слова,
Зерно віддасть себе Землі,
Смерть – двері у життя,
Де я у вас, а ви в мені!
В усьому є початок свій,
З струмків маленьких океан,
І камінь, той що не взяли, –
Він, все одно наріжним став!
Вірш II
Я знаю, біль
Мені відкриє двері,
І сон розчиниться,
Як цукор у воді.
І ніч – то день,
Тільки без Сонця в небі.
Для мене – ніч…
Коли не бачу Сонця у собі!
Вірш III
Краплинами відміряного часу
В потоці снів
Душа, як у човні.
Лишились без господаря надії,
І кості в грі… і кинуті,
І кожен з них знайшов своє.
Націливши стрілу,
До центру сходяться усі мішені.
Поціль хоча б в одну!
О воїне, незвіданого щастя!
О сину, чистих снів!
Вірш IV
Життя просочується
Крізь лабіринти снів,
Щоденний шар ілюзій,
Крізь тисячі думок
І безліч почуттів.
Життя просочується,
Тримаючи в напрузі
Тоді...
Коли в словах відсутність слів.
Життя просочується,
Невидимо, лиш чутно,
Як б’ється серце,
Щось не так.
Не так, як завжди,
Звично, марно, людно.
Тоді...
Коли життя нема.
Вірш V
За краплиною краплина болю
Витікає з серця в безодню,
Поглинає морок, лиш чутно,
Як готується ворог підступний.
Проникає шпигунським вмінням,
Свою справу він робить сумлінно,
Розрізає у просторі діри,
Нищить серце не знаючи міри.
Але біль, як та Чаша Господня,
Напуває невидиме тіло.
В ньому зродяться справжнії сили,
Щоб я Світло бачив крізь діри.
Вірш VI
Я дні і ночі,
Блукання в часі.
І двері навстіж –
Мене відносить.
Сховатись ніде,
Невпинно далі.
Цілунок зайвий
Тому, хто просить.
Я знайду тіло –
Душі притулок.
Я вип'ю з Чаші...
Мені вже досить.
Вірш VII
Я тут… і знову ці тумани,
Не кожен день, та все ж.
Я тут… і знову ці обмани,
Ілюзії, які так бережеш.
Я тисячами рук торкався до тебе,
Я тисячами губ вино твоє з долоні
Пив жадібно, шукаючи себе
В тобі... і знову опинявся у полоні.
Ілюзія – життя,
Тому, хто знає вічність,
Так, як космічна гра,
Як звуки флейти Крішни.
Вірш VIII
Світанок
Ще трохи, ще остання мить
І Сонце, як творіння світу,
Зійде! ...подивиться на всіх
І буде ніжно гріти.
День
День розгортає, наче птах,
Життя й турботи крила.
І так приваблює все нас,
І кров танцює в жилах!
Сутінки
Залишились позаду всі турботи дня,
Принишкли звуки, кольори зомліли,
І Сонце, ніби Бог для нас,
Шле благодать невидимої Сили.
Ніч
Коханка ніч, а може і спасіння
Від непотрібних слів, від бруду, від думок,
Прийде до всіх, до кожного створіння,
Візьме усе… не візьме лиш любов!
Вірш IX
Ти зранку проснешся і ніби відчуєш,
Як ніжно торкнеться, або й поцілує,
Обгорне теплом і в душі відгукнеться,
Як подихом тихим тоненького суму.
І погляд проникне і не відвернеться,
Як розум покаже, що пам'ять ховає
Під покривом світу в відбитку очей.
І світло воскресне, як пам'ять покаже,
У вічному часі потоку води
Таємні слова і приховану славу
Нічим невідчутного плину ріки.
Як очі побачать, то серце заб'ється,
І ясно відчує дотик Руки,
Що все направляє, й ніхто не зіб'ється,
Не знаючи навіть, що треба іти.
То квітки польоту прихована сила,
То дотику ніжних її пелюстків,
Чарівних потоків тебе розбудила,
Цілунком своїм відтворивши потік.
Вірш X
Річки вже більше не течуть,
Все Океан собою розчинив,
Картинами світи пливуть,
Я відлік часу загубив.
Квіті ростуть в полях земних,
Вдихаю ніжний аромат,
І чую їхній тихий спів,
Як дотик на руках.
Життя – солодко-гірка мить
У вічності життів.
І ненароком хтось посмів
Сказати, що любив.
Вірш XI
Місяць на небі, Місяць в душі
Справи постійно робить свої.
Щось таке хочу, а може й ні.
Місяць на небі, Місяць в душі.
Навколо всі води руки свої
В гору підіймуть, а також в мені
Підійметься хвиля і відійде.
Природа вмирає, природа живе.
Вірш XII
І знов приходять спогади вночі
Між двох світів
Простертим покривалом.
Я підбираю код,
Як до дверей ключі,
До того, що було,
Що є тепер і того,
Що прожити маю.